№ 13 (56):

Конституційна пастка

Актуалії

За головною подією минулого парламентського тижня – «героїчними», але марними зусиллями подолати президентське вето на Закон про бюджет-2007 – якось майже непомітно було провалене інше голосування: по відставці Ігоря Дріжчаного з посади керівника Служби Безпеки України.


Ну, пройшла інформація плюс короткі коментарі, що таким чином парламентська більшість «відомстила» Ющенку за бюджет, за Тарасюка та іншу непоступливість, але ж на суть справи це не вплинуло. Дріжчаний, звільнений Президентом згідно із заявою «за власним бажанням», вже працює в РНБО, а трудового законодавства навіть антикризова коаліція ще не відміняла...

Але, як на мене, це друго- чи третьорозрядне голосування дало остаточну відповідь на одне з найболючіших питань, яке щодня вголос чи про себе задають тисячі й тисячі українців: «Куди дивиться Президент?!» А дивиться він (явно без ентузіазму!) на конституційну реформу «імені Олександра Мороза», затверджену відповідним законом два роки тому.

Давайте на мить забудемо (чи, принаймні, спробуємо!) про особисті політичні симпатії. А просто згадаємо, хто (або що) і яким чином уособлює сьогодні в Україні державну владу. Правильно: Президент і парламентська більшість плюс сформований нею Уряд. Можна і за прізвищами: Ющенко, Мороз, Янукович. А тепер спробуймо розібратись, хто і за що насправді відповідає.

Не секрет, що пересічний співвітчизник за будь-яких негараздів найчастіше дивиться в бік Президента. Відповідальність кожного керівника, в тому числі глави держави, залежить від можливостей приймати рішення. Зокрема, рішення кадрові, що є основою контролю і вимогливості щодо інших посадових осіб. Скажімо, всі чули або знають, що в сфері впливу Президента знаходяться зовнішня політика, Збройні Сили, Генеральна прокуратура і Служба Безпеки. Але далеко не кожен усвідомлює, наскільки обмежений цей вплив цією самою конституційною реформою.

Так, Президент призначає та звільняє з посади Генерального прокурора, але «за згодою Верховної Ради». До того ж парламент (читай – Партія регіонів + СПУ + КПУ) може висловити Генпрокурору недовіру, «що має наслідком його відставку з посади». То на кого мусить оглядатися Олександр Медведько у здійсненні гасла «бандитам – тюрми»?! Й чи легше буде всім нам, якщо замість нього в. о. Генпрокурора залишиться Ринат Кузьмін, якого не без підстав пов’язують із ще відомішим тезкою?

Ще «веселіше» із зовнішньою політикою та військом. Залишивши за Президентом право вносити подання про призначення міністрів закордонних справ та оборони, творці конституційної реформи «забули» чітко визначити процедуру звільнення. Звідси – нинішня проблема з Борисом Тарасюком і, можливо, майбутня – з Анатолієм Гриценком.

Єдиний із керівників силових структур, ініціатива призначення або звільнення якого повністю в руках Ющенка – це Голова Служби Безпеки. Але подання – ще не рішення, яке все одно має ухвалити (або не ухвалити!) Верховна Рада. Так що, чи залишився б Дріжчаний «людиною Президента», якби сам не подав заяви на звільнення – можна лише гадати...

Звичайно, у цю ж «конституційну пастку» потрапили й інша сторона – «команда» Януковича, Мороза і Симоненка, яка в багатьох випадках просто змушена шукати порозуміння з Президентом. Або – не шукати, щоб потім було на кого «перевести стрілки» на випадок чергової невдачі. Тільки змученій країні від цих юридичних вивертів і політичних вистав аж ніяк не легшає...

Григорій Єлишевич