№ 12(69):

Україна у нас одна?

Актуалії

Григорій ЄЛИШЕВИЧ

На президентських виборах 2004 року мене, крім самого результату, дуже турбувала інша обставина. В агітаційній риториці «за» або «проти» кожного з кандидатів домінував не стільки політичний, як геополітичний фактор.



З одних трибун, газет і екранів знущалися з «тупих донецьких бандюків» і «прислужників Москви», з інших – лякали приходом «зарізяк-бандерівців» і тотальною українізацією у «американських валянцях».

Хоч ця краплена карта вітчизняної політики розігрується давно, мусимо визнати: настільки жорстого протистояння по умовній лінії  Схід-Захід  раніше не спостерігалось. І не лише тому, що Кучмі та його сподвижникам будь-яка партійна ідеологія була «по-барабану».  Просто на жодних минулих виборах питання «Куди піде Україна?» не мало настільки конкретних відповідей, як уособлених у прізвищах Ющенко і Янукович.

Ризикну стверджувати: перемога однієї зі сторін не могла бути повною і остаточною. Першим про це засвідчив Майдан, що потужно спростував тезу про політичну апатію українців. Приводом соціального вибуху, безумовно, стала явна і брутальна фальсифікація виборів, але причини слід шукати глибше. І головна з них – мільйони людей об’єднались перед реальною загрозою остаточно втратити ту Україну, про яку вони мріяли, за яку боролись.

Святкуючи заслужену перемогу, «помаранчеві» якось не дуже переймалися тим фактом, що майже для половини їхніх співвітчизників це була поразка, причому досить несподівана. І вони так само не збирались поставити хрест на власних сподіваннях: братніх стосунків з Росією, другої державної мови, домінування «своїх» на всіх рівнях влади.

Першим дзвінком для переможців стали відомі події в Сіверодонецьку, за якими уважно стежила не тільки Україна. Сьогодні багато хто дорікає Ющенку, що «сепаратистів», по суті, так і не було покарано. Давайте відкинемо юридичний бік справи і подивимось правді у вічі: це був їхній Майдан, точніше його  репетиція! І якби нова влада дійсно спробувала «задавити» опонентів, як того вимагало багато гарячих голів, «вітер зі Сходу» міг би перетворитися на ураган, смертельний для молодої української демократії.

Давайте, нарешті, зізнаємось чесно: сьогодні в геополітичному відношенні наша держава унікальна. Якщо близько половини громадян дивляться в один бік, а решта – у протилежний, то повної перемоги нікому не гарантовано. З іншого боку, зміна курсу з кожною зміною влади означає, що ми просто топчемось на місці.

Де ж вихід? Автора  цих рядків важко запідозрити у симпатіях до Партії Регіонів, але у мене з голови не йде фраза  Януковича з теледебатів того ж 2004 року: «Вікторе Андрійовичу, нам треба домовитися». Навряд чи Ющенко, який тоді вже був за крок до перемоги над явно слабшим суперником, уявляв, що до цієї тези він змушений буде повернутися менш ніж за рік свого президентства...

Втім, нині вже Янукович, як на мене, наступає на ті самі граблі. Сповна використавши міжусобиці «помаранчевих», прем’єр-міністр з неабиякими повноваженнями сам впадає в передчасну ейфорію. Навіть «купивши» конституційну більшість у парламенті, він навряд чи матиме навіть просту більшість у суспільстві. Відтак, якщо він дійсно прагне стабільності, про яку так часто говорить, то мусить не  тільки домовлятися з Ющенком та іншими політичними опонентами, а й чесно виконувати домовленості.

Сказане вище, на жаль, дуже мало відповідає реальній політиці. Обидві сторони і далі «бряжчать зброєю», «перетягують канат» і гуртують сили до наступних баталій. Можливо й тому, що поводити себе інакше їм не дозволять власні прихильники, котрі невтомно закликають до рішучих дій.

Тому не головна проблема, що сьогодні в Україні між політиками немає миру. Біда у тім, що його поки не видно і в майбутньому. Бо якщо не кожен, то переважна більшість нас, виборців, налаштована не на мир, а на перемогу. Перемогу, яка в нинішніх українських умовах все одно обертається поразкою.