Півтори години перед потягом

Олексій Лєнський
  
   Я іноді буваю в  Харкові на книжковому базарі і вибираю там цікаву літературу, в основному краєзнавчого характеру.

   Ось і останнього разу я вирішив поїхати, але на зворотній шлях прийшлося брати квитки на так званий Сумський експрес (Харків-Суми), тому що потяг Харків-Мінськ, який іде раніше, чомусь відмінили, і в мене з’явилось зайвих півтори години. Я вирішив пройтися трохи вулицями Харкова. Спершу пішов до місцевого історичного музею.

   Хочу простими словами передати картинки побаченого. Отже, на площі біля нього розвивалися прапори трьох родів збройних сил Радянського Союзу і на цьому тлі лунала пропаганда якоїсь організації радянських офіцерів. На площі було шість чоловік таких офіцерів, грала музика і розповідали про взяття Бєлгорода у 1943 році, роздавали листівки.

   Невеличка групка молодиків зі спитими обличчями (визначити вік було важко) пили пиво поряд.

   Стволи монументальних гармат в ансамблі пам’ятника героям Вітчизняної війни були вщент забиті пивними склянками. Гармати стоять поряд з музеєм на площі, а поряд – порожній контейнер для сміття. Пам’ятник ці офіцери використали для демонстрації образливого плакату на адресу українського Президента. 

   Я пішов з площі до органного залу, який розташувався в колишній церкві. Навпроти зала, в сквері, стоїть пам’ятник тим, хто воював за «октябрь», а збоку на ньому чорною фарбою було намальовано свастику. 

   Далі я потрапив на художній базар. Художники вільно виставляли свої картини на продаж. Були тут і декоративно-ужиткові твори, і вишиті українські сорочки, намисто, дерев’яні вироби, іграшки. Ось і маєш! Харків, є надія, таки починає згадувати своє українське коріння через народне і професійне мистецтво.

   Багато я побачив картин з пейзажами, портретами. Я все обдивився і пішов до церковно-історичного музею. У сквері, біля нього, де пам’ятник Григорію Сковороді, була ще одна імпровізована виставка художників. Тут було багато картин, на яких намальовано квіти. Кожна мала свою школу живопису, але відчувались і класичні школи імпресіонізму, класицизму, кубізму, модернізму… Як не дивно, але абстракціонізму і авантюризму було всього десь п’ять робіт. Майже всі картини написані крикливими контрастними, яскравими фарбами. Мені сподобалось з великої кількості тільки дві. Перша, яку я б назвав «Туман у місті»: «розмиті» будинки, люди, але сам туман так здорово переданий, що я довго стояв перед картиною. Друга – «розповідала» про старий Харків. Люди на вулицях, світло у вікнах. Така собі жанрова сценка. Час підганяв і я почав спускатися вниз на Клочковську. Тут на будинках, які були через копійчану приватизацію, махінації а то й просто – через кримінал, захоплені ще в кучмівські часи, висіли таблички, що будівлі продаються: отже «мирно» запрацював вторинний ринок великої нерухомості. Всі ці старі будинки були розмальовані графіті з непристойними надписами. Це є теж чиясь «художня школа».

   Коли я підходив до базару, мені знову вручили листівку. В ній вже зверталися підприємці: скаржилися на місцеву владу, її побори. Підприємці скаржилися, що їх навмисно заганяють під політичну «кришу», а вони хочуть тільки працювати. Вони не хочуть платити по-літичні податки і т.д.

   На центральному базарі висів плакат «Предприниматели – опора государства».

   Книжковий же базар починається тими, хто продає старі книжки, прапори, ордени, медалі, як радянські, так і німецькі. Тут можете купити Залізний хрест 1939 року або орден, або емблему з черепом і кістками. Я починаю в пошуках букі-ністичної книжки обходити відділ, і бачу, що ще якийсь «радянський офіцер» років під 25 суне листівку продавцю, який так нахабно торгує радянськими і німецькими орденами. Продавець відмахується і каже, що вже на тому тижні такі листівки роздавали...

   Я пішов далі. На розкладках побачив книжку «Когда заговорять пушки между Россией и Украиной». Я погортав її, на сторінках були плакати 1917 року, які висміювали українську самостійність. Мені було жаль витрачати на неї кошти. Тим більше, вона полежить півроку, а тоді її можна взяти за три гривні. Я сказав продавщиці, що мені шкода росіян, у яких, мабуть, не менше пляшок в гарматних стволах (якщо не більше), і які знімають з п’єдесталів гармату чи танк, аби розрізати для металобрухту; що Росії (чи з Путіним, чи з іншим царем на чолі) з її імперськими втручаннями у справи інших держав, більше слід думати про справді «єдіную і нєдєлімую», але вже у смислі збереження, приміром, Далекого Сходу, бо китайці селяться вже біля Уралу...

   Далі я все-таки знайшов те, що мене цікавило, і пішов на трамвай. Біля базару і вулиці до вокзалу – будинки обписані іншими лозунгами. «Україна – для українців», «Харків визнав ОУП-УПА». Я бачив тільки один з цих написів, заляпаний грязюкою, а багато інших не збиралися навіть зафарбовувати. Одне слово – Харків не той, яким нам показують його по телеканалах Януковича. Для купецького міста Харкова, яким він був від самого початку, торгівля залишається головною справою, про що свідчить і його герб. І під чиїм прапором краще торгувати, під тим Харків і буде. На політичну пропаганду ведеться тільки невелика частина його людності.

   ...Я сидів у експресі Харків-Суми і читав книжки, проклинаючи того, хто придумав цей експрес. Ні лягти, ні простягти ноги, навіть торби людям нема куди поставити. Дратував і телевізор, який шипів, а потім знову показував якийсь американізований російський бойовик.

     Залізничне начальство у сто разів більше дістало би на свою адресу подяки від пасажирів, якби пустило нормальний потяг з дешевим, але гідним людини плацкартним вагоном, а експрес віддало би школярам на дитячу залізницю.