№ 10 (118):

Газова труба і перебування при владі

Перша шпальта

Радіо, телебачення,  інтернет-агенції через різноманітні інтерв’ю, ток-шоу, оцінки різних експертів (які стали  плодитись в геометричній прогресії) доносять до громадян України думку про те, що, мовляв, далеко не все так просто у газових взаєминах України і Росії. На перший погляд, і справді головоломка ще та: досить взяти плутанину у контрактах, розрахунках, частках середньоазійського, російського і українського газу у газовій трубі тощо. Але чи не штучно привнесеною є вся ця складність? Даємо сто відсотків, що і на це по суті просте запитання деякі політики, нардепи чи високопосадовці примудряться відповісти так, що газове питання стане для нас ще заплутанішим. Між тим, народ в Україні так само далеко не все, сказане одноплемінниками, сприймає на віру. І це правильно. Це – одна із ознак демократичності суспільної думки.


Так ось і ми, у свою чергу, цілком свідомо стверджуємо, що нічого складного у витоках газових російсько-українських (читай: путінсько-тимошенківських) воєн немає. Бо так уже природа-матінка розпорядилась, що є у надрах Землі корисні копалини – той же газ – і поклади його сконцентровані нерівномірно у череві земному. Поверхня тих надр сьогодні помережана державними кордонами, а в тих кордонах – президенти, уряди... Так, в Росії сьогодні є певний обсяг природного газу, а також – в Казахстані, Узбекистані... Газ – класний експортний продукт: якщо його у державних кордонах є вдосталь, то чому б на цьому державі не заробляти? Заробляти тут дуже просто: є постачальник – є споживач. Між собою вони домовились про взаємоприйнятні ціни, після чого підписали міждержавні контракти і виконують їх.

У такому разі через державні компанії, на які покладено функції продавця з однієї сторони і покупця – з іншої, додатково поповнюються державні бюджети, у тому числі відповідними податками; гарантується постачання блакитного палива країнам Європи, внутрішнім споживачам, одне слово, задовольняються державні інтереси. Так воно й було до пори, до часу між Україною та Росією.

Однак одного дня на початку 2000-х років за дивним збігом обставин абсолютно одночасно президентам цих країн наближені «супер-менеджери» поставили запитання: «А де ж тут ваш – президентський – інтерес?!». Тому президенти, так само за дивним збігом, одночасно запитали себе (один – у Москві , другий – у Києві): «А й справді – держбюджет одержує, а ми – ні? Тож, навіщо ми при владі!?». І почали «рятувати» ситуацію. Порятунок знову ж таки підказали «супер-менеджери»: поставити між держкомпаніями посередників і зареєструвати їх десь на Кіпрі чи ще в якихось оффшорних зонах. Таким чином досягається мета: і податки не платити, і купуючи подешевше газ у «Газпрому», перепродувати його дорожче «УкрГазЕнерго». Воно ж і націночка невелика: скажімо 5 центів на тисячі кубів. Але за рік так десь мільярда на два з половиною доларів і вийде. Таким чином, кремлівським керівникам не тільки вистачить на закордонні маєтки тощо, але й для виборчої кампанії. Отже, одне з головних завдань посередників – створення додаткової, так званої чорної каси теперішніх хазяїнів Кремля для подальшого перебування при владі.

За умов, коли є такі посередники, й українські президенти звикли бачити передусім свій інтерес у цінах на газ. Чорна каса вона і в Україні чорна, не тільки – в Африці.

Але у той час, коли у нас президент уже не є священною коровою, локшину на вуха українцям вішати вдається дедалі важче, у сусдіній Росії народ здебільшого «уповаєт» на «царя-батюшку». Сказали з Кремля, що Україна – така-сяка, винна, прямо-таки народ російськи грабує, тож народ таку «установку» щиро і сприйняв, озброївшись гнівом «праведним» проти «хохлов нєпокорних». Головне – показати пальцем на «злодія», запустивши при цьому, приміром, тезу про те, що українці приховують справжню кількість газу, що перетнув російсько-український кордон і не хочуть платити за уже спожитий газ. Але ж ніхто чомусь не говорить, що як газовий вентиль, так і газовий лічильник на вході в Україну знаходиться на території… Росії. Тому тут явно з логікою російської строни не все гаразд. Судіть самі. Прикручують вентиль, зменшивши поставки газу, мають лічильник на вході, але водночас звинувачуть українську сторону у тому, що вона споживає більше і вимагають заплатити ще пару мільярдів гривень. І вже за ціною не по 179,5 доларів за тисячу кубометрів, а, здається, по 321 долару. Тобто, лічильник мають, говорять, що біс його знає, скільки Україна одержала за певний період, але чітко називають ціну, яку вимагає посередник. Це по-перше.

По-друге, газ різного місця видобутку (український, російський, туркменський тощо) з труби спочатку потрапляє в українські газосховища, потім вже – споживачам, включаючи єврепейських. Тому серйозна розмова у газовій сфері може йти винятково тільки навколо міждержавних контрактів, у яких прописані передусім обсяги, ціни, за якими держави увійшли у торговельні стосунки як продавець і покупець. Всі інші деталі, передусім, технічні (наприклад, чийого газу з яким більше перемішалось у трубі чи в газосховищі) суті міждержавних контрактів стосуватись не повинні. Якщо хтось громадську думку спрямовує на ці деталі, то явно для того, аби у мутній воді ловити жирну рибу.

Чому, скажіть на милість, країни Європи не цікавляться технологією транспортування газу і таке інше? Та їм це не може бути цікавим в принципі. Тому що їхнє життя підпорядковане цивілізованому ринку: контракт підписано, значить маєш одержувати за його умовами належне, за обумовленими цінами і на обумовлений строк. Все, крапка.

Тому з європейськими країнами Москва аж ніяк не наважується працювати через посередників. Тільки – напряму. Але з Україною – будь ласка, таке можливо. Як наслідок – посередник крутить цінами, умовами, термінами, як йому заманеться. І знову Кремль погрожує пальцем, при цьому не забуваючи народ російський «мобілізувати» на підтримку своєї політики.

Звісно, що «мобілізованому» народонаселенню – не до того, що в Росії на цьому тлі незбагненними темпами росте кількість доларових мільярдерів. Звідки шалені гроші? Адже економіці країни в цілому похвалитися нема чим. Гроші переважно – з нещадної експлуатаії надр та створених посередницьких структур.

Принагідно пригадався телесюжет російського ж таки телебачення. Йшлося про розморожування опалювальних систем в кількох якутських містах під час п’ятдесятиградусних морозів. Немає, виявляється, фінансів. Це – у Якутії, яка, маючи територію трьох Францій, крім лісових, рудних та інших багатств, фактично стоїть на алмазах! Але все звідти вивозиться, натомість кидається якутам за їхні багатства лише обглодана кіста: аби не вимерли остаточно. Видать, і тут, за кремлівською ідеологією, Україна винувата…

Все у такій політиці спаплюжується, всі поняття перекручуються. Як, власне, і саме поняття посередника. Воно асоціюється зараз із здирництвом. І за це маємо «подякувати» російському та українському попередньому керівництву. Між тим, посередник в умовах цивілізованої економіки це – помічник виробника продукту у знаходженні споживача тієї продукції, а також помічник споживача потенційного продукту знайти собі продавця. Отже, у нормальній, некорумпованій економіці посередник це – благо.

Жаль, але чомусь не до снаги народу російському спитати керівництво своє про те, чому газ той самий продається не напряму, приміром, по 350 доларів, щоб від цього державна казна вигравала, а через посередників, яким «Газпром» платить менше, а посередник на Кіпрі наживається. Богу дякувати, в Україні, хоч тут прогрес: свого права на прямі запитання ми вже досягли і влада вже так просто нам рота не закриє. Просто, заспокоюватися українцям на цьому не можна. Інша ситуація в Росії. Путіну (який, як в тому анекдоті, поміняв призвіще на Медведєв) потрібний «мобілізований» народ, і Кремль все зробить для того, аби й далі там вибори відбувались без виборів. А раз так – то і про газ, і про алмази з нафтою ніхто не спитає.

Москва жалкує, що в Україні вже знають, хто і що краде. Тому й ненавидять нашу нинішню владу, яка «опустилася» до того, що змушена реагувати на свій народ.

Олександр САХНО,  голова Сумської обласної організації Республіканської Християнської партії 

Юрій МАЦЬКО, редактор «ГУ»