№ 17 (125):

Чому пенсійних грошей не вистачає

Перша шпальта

Віталій Мельничук
   
Проблема державного пенсійного забезпечення має дві складові: гроші фонду є частиною держфінансів і тому мають бути збалансовані з можливостями платників податків, а також ці гроші – джерело існування 13 мільйонів 275 тисяч пенсіонерів.

Так от, ці дві складові проблеми давно вступили в серйозний конфлікт. Забезпечення більш-менш пристойного існування пенсіонерам, збільшення мінімальних пенсій неод-мінно призводить до бюджетного дефіциту, тобто до дисбалансу в фінансовій системі держави. Таким чином, збільшуючи державні пенсії, уряд тим самим мусить нарощувати дефіцит Пенсійного фонду або вводити нові податки.



«Державних грошей» на всіх не вистачає і ніколи не вистачить. Навіть якщо в Пенсійному фонді України працюватимуть найчесніші у світі чиновники, держава не зможе забезпечити пенсію на рівні 70-80% середньої заробітної плати працюючих, як того вимагають, наприклад, стандарти країн ЄС. І не тільки Україна не може забезпечити. Жодна країна світу не здатна це зробити в рамках  так званої солідарної (державної) системи пенсійного забезпечення.
  
РЕСУРСИ, ЗБОРИ, ПОБОРИ ТА ДЕФІЦИТИ ПЕНСІЙНОГО ФОНДУ


На 2008 рік дефіцит Пенсійного фонду – 35 млрд. грн! Сам фонд виріс до не знаної ще у світі величини. Його доходи становитимуть цього року понад 78,2% від обсягу доходів Державного бюджету (141 млрд грн – доходи Пенсійного фонду, 181 мільярд гривень – доходи Держбюджету без дотації Пенсійному фонду). Минулого року співвідношення між цими двома найбільшими державними фондами становило 72,2%, позаторік – 59,6%, у 2005 році – 49,5%. Тобто якщо ще якихось три роки тому доходи Пенсійного фонду були вдвічі меншими за доходи Державного бюджету, то сьогодні вони наближаються до 80%. Таке враження, що наступного року «перевага» буде на боці Пенсійного фонду. Є від чого схопитися за голову навіть далеким від розуміння проблем державних фінансів.

І це при тому, що в Україні найвища у світі податкова ставка нарахування обов’язкового збору на заробітну плату, який є головним джерелом доходів Пенсійного фонду – загалом 35,2 % (33,2% платить роботодавець, 2% – сам працівник).  Плюс п’ять додаткових платежів, введених «тимчасово» (в кінці 1990-х), щоб забезпечити «погашення заборгованості із пенсій». Як ви знаєте, заборгованості давно-предавно погашені, а Пенсійний фонд, як і раніше, поповнюють податки з продажу автомобілів, нерухомості, золота, валюти та за користування мобільним зв’язком. 

А грошей усе одно не вистачає! І не буде вистачати ніколи. Бо чинна в Україні система збору коштів та поборів (ці п’ять додаткових внесків інакше назвати не можна) до Пенсійного фонду досягла свого апогею.
  
СПОТВОРЕННЯ ПРОПОРЦІЙ УКРАЇНСЬКОЇ ЕКОНОМІКИ: КУДИ ЙДЕМО?

А що мав робити уряд у реаліях, що існують? Тому ж таки Віктору Пинзенику, міністру фінансів України, не позаздриш. З одного боку – задеклароване зростання пенсійних виплат, з іншого – дефіцит коштів Пенсійного фонду. Що робити? Не фінансувати дефіцит Пенсійного фонду? Тобто, взагалі не платити пенсії п’ятій частині пенсіонерів? 

Однак затвердивши доходи Пенсійного фонду на рівні більшому, ніж 78% доходів Державного бюджету, та фінансуючи його дефіцит із іншої «кишені», ми спотворюємо пропорції нашої ще слабкої, однак усе ж таки ринкової економіки. Маю на увазі  колосальний податковий тиск на заробітну плату, величезне навантаження на бізнес, непристойно велику концентрацію ресурсів у Пенсійному фонді і величезні трансферти із Державного бюджету. Такі диспропорції в економіці неприпустимі, вони заганяють її в тінь. Від цього сьогодні страждають усі: і громадяни, і бізнес, і держава. Добром це не закінчиться, бо всі економічні кризи в Україні розпочиналися із негараздів у державних фінансах.
  
АВГІЄВІ СТАЙНІ ПЕНСІЙНОГО ФОНДУ

Потрібно вичистити авгієві стайні Пенсійного фонду. Смітник там нівроку, самі лише 24 спеціальні закони для «кращих громадян» чого варті! До речі, нічого проти цих людей не маю, однак при чому тут пенсія, гроші Пенсійного фонду? Заслуги перед Батьківщиною чи перед її «кращими» структурами мають ними ж і оплачуватися. Адже пенсіонери, в тому числі й «кращі з них», отримують у вигляді пенсій не свої гроші, а гроші тих, які нині працюють і платять податки до Пенсійного фонду. Тобто, пенсійні гроші – це гроші платників податків. І, відповідно, гроші сьогоднішніх пенсіонерів, точніше ту суму, яку вони заплатили в Пенсійний фонд, уже отримали попередні покоління пенсіонерів.

Таким чином, солідарна система країни забезпечує грошовий обмін, соціальну, фінансову відповідальність між поколіннями громадян країни. І цей обмін зобов’язаний бути фінансово і соціально справедливим. 

Потрібно запустити реформу пенсійного забезпечення. Слід чесно сказати людям: держава не зможе забезпечити їхню старість. Натомість може гарантувати певний мінімум, який не дасть пропасти з голоду. В ліпшому разі. Тому кожному (самому чи разом зі своїм роботодавцем) варто потурбуватися про себе, про своє майбутнє та майбутнє членів своєї сім’ї. Закон дозволяє і заохочує це робити.
  
ЩЕ РАЗ ПРО ОТТО ФОН БІСМАРКА

Солідарну пенсійну систему запровадив для всіх працюючих канцлер Німеччини Бісмарк у 1889 році  Спочатку працюючі сплачували в державний пенсійний фонд по 2%, у США – по 3% від суми зарплатні. Зараз, якщо врахувати всі податки на заробітну плату та додаткові платежі,  українці віддають на пенсійне забезпечення по 38 відсотків. Причому віддають не на свою, а на чужу пенсію. Ті, які утримуватимуть майбутніх пенсіонерів (яким зараз по 20-25 років), ще й не народилися. Жодна країна не може забезпечити високої пенсії своїм громадянам у рамках солідарної системи. 

Якщо у європейських країнах система змінювалася з урахуванням старіння населення, то в Україні система, яку 118 років тому запровадив Отто фон Бісмарк, збереглася в майже первозданному вигляді. І ось результат: за всіх безкінечних розмов на всіх державних рівнях про долю пенсіонерів – у нас середня пенсія за віком становить  35% від середньої ж заробітної плати, тоді як у Європі – мінімум 70. Але там зовсім інші джерела наповнення «пенсійного гаманця».
  
ЩО ЗРОЗУМІВ СВІТ, АЛЕ НЕ ХОЧЕМО РОЗУМІТИ МИ

І світ, і Європа ще у 1980-х – на початку 1990-х років зрозуміли, що солідарна система назавжди перестала забезпечувати пристойний рівень життя (населення цих країн старішає так само, як і наше). 

1994 року Світовий банк проаналізував ситуацію і обґрунтував: солідарна система будь-якої країни не може і не повинна повністю забезпечувати безбідну старість своїм громадянам. Тільки в рамках трирівневої системи можна збалансувати потреби суспільства в цілому та кожної людини. Ця система сучасного пенсійного забезпечення має базуватися на трьох наріжних каменях.

Перший – державна обов’язкова система соціальної безпеки. Вона повинна гарантувати кожному члену суспільства, який досяг пенсійного віку, виплати у розмірі 20-25% від середньої зарплати в країні (але не менше 75% прожиткового мінімуму). Джерелом виплат мають стати обов’язкові пенсійні внески, податок на зарплату.
 
Другою складовою має бути система обов’язкових персоніфікованих накопичень кожного громадянина. Ці кошти мусять відраховувати на кожного працюючого як роботодавці, так і самі працюючі за суттєвих податкових пільг із боку держави. Цей компонент має забезпечувати нашому уявному пенсіонерові ще 30-40% надходжень до майбутньої пенсії. 

І третя складова достойного життя на пенсії – персоніфіковані добровільні накопичення платників податків, стимульовані серйозними податковими пільгами. Разом із першими двома компонентами вони дають пенсію у розмірі від 70% і понад середньої по країні зарплати.

Рекомендації реформувати систему пенсійного забезпечення таким чином  не раз висловлювали і ЄС, і МВФ, і Міжнародна організація праці.

Більшість європейських країн уже реформували або завершують реформи своїх пенсійних систем. Навіть сусідня Польща, яка мала пенсійно-соціалістичний спадок, як і ми.
  
СУВОРА РЕАЛЬНІСТЬ УКРАЇНИ

Що ж у нас? Є солідарна, власне, державна система, яка дозволяє Пенсійному фонду здійснювати виплати на рівні 30 відсотків від середньої по країні зарплати, а з «нелюдськими зусиллями» – 35% від середньої офіційної заробітної плати. Якщо ж порівнювати пенсію зі всією зарплатою, тобто додати до офіційної зарплати ту, яку люди отримують «у конвертах» (є досить коректні підрахунки Мінекономіки), то тоді це співвідношення становитиме не 30, а лише 12%. 

Якщо будемо сподіватися лише на «добру» державу, то це й буде наша з вами реальна державна пенсія. У свій час Американське агентство з міжнародного розвитку (USAID) наполягло на запровадженні в Україні кількох пенсійних законів. Оце всі наші здобутки.

Вважається, що з 2006 року в Україні мав бути запущений другий рівень пенсійного забезпечення, який передбачає персоніфіковані пенсійні накопичення. Але його й досі немає. 

Дехто спитає: «Як, немає? А персоніфіковані рахунки, про які ми постійно чуємо?». 

У тому то й справа, що Пенсійний фонд лише веде облік відрахувань, які сплатила людина до фонду (до 2004 року і цього не було). А самих рахунків немає, бо солідарна система передбачає, що всі платять в один «котел», а у нас, до того ж, така «велика миска», як Пенсійний фонд, дає можливість декому досить непогано годуватися з неї. До речі, потім я кілька разів ставив питання про персональні рахунки – всі мої співрозмовники вважають, що рахунки існують, тобто що гроші, які ми платимо в Пенсійний фонд, нібито там для нас накопичуються і «чекають» нас. Це ж треба так зазомбувати суспільство уявними реформами, щоб ми дружно бачили те, чого насправді й близько немає!
   
СПОДІВАЙСЯ НА СЕБЕ, А НЕ НА «ДОБРУ» ДЕРЖАВУ
  
Але повернімось до нашого уявного пенсійного пакета. Третьою його складовою є персональні накопичення, які працюючі люди можуть формувати у недержавних пенсійних фондах. 

Як не дивно, ця складова пенсійного забезпечення в Україні є, і непогано працює. Перші недержавні пенсійні фонди почали виникати на початку 1990 років – коли ще не було навіть відповідного законодавства, а активний розвиток розпочався із 2005 року із прийняттям Закону «Про недержавне пенсійне забезпечення».

Зараз в Україні десятки недержавних пенсійних фондів. За 2007 рік їхні активи виросли у понад двічі. І хоча не виключено, що серед фондів є і «схемники» (створені при великих підприємствах для мінімізації податків), однак більшість фондів є відкритими і працюють цілком прозоро, показуючи доходність вищу за інфляцію, а найкращі фонди – в середньому півтори, а то й дві-три депозитні ставки. Тобто вони не тільки захищають від інфляції, але й реально примножують персональні, приватні пенсійні накопичення громадян. 

Що вселяє оптимізм: у пенсійні фонди пішла молодь. Ті, яким сьогодні 20-30 років, ті, які розуміють, що про майбутнє потрібно дбати вже сьогодні. 

І що цікаво: ці фонди працюють не завдяки підтримці держави, а практично всупереч. Прикладом може бути хоча б той факт, що Державна податкова адміністрація за своїм внутрішнім циркуляром і всупереч Закону ніяк не хоче повертати громадянам податкових кредитів на сплачені ними внески до НПФ.

Але, як то кажуть, караван іде. І років через двадцять матимемо цілком цивілізовану пенсійну систему, аналогічну тій, яка чудово зарекомендувала себе у світі. 

Європейці з давніх-давен не розраховують на пожертвування держави, а вже з 16-18 років (у США – із самого народження) формують власні пенсійні програми, накопичуючи на спеціальних рахунках гроші для безтурботного пенсійного життя.   В таких країнах, як Швейцарія, Нідерланди, Ісландія, США, гроші, акумульовані у недержавних пенсійних фондах, уже давно перевищили обсяги ВВП цих країн і зростають щороку на 15-20 відсотків. 

Одночасно гроші майбутніх пенсіонерів є добрим інвестиційним ресурсом, який працює на економіку, примножуючи суспільне багатство.