№ 1 (208):

Чи житимуть росіяни на Кавказі?

Історія і культура

Пасхальна служба у Грозному під охороною автоматниківЖурналісти подивилися, як живе "національна меншина" у неспокійних південних республіках Росії

Слов'яни їдуть цілими містами

Увесь відхід росіян - у газетних оголошеннях на сторінках місцевої преси: "Продаю дім", "Міняю трикімнатну квартиру на однокімнатну у Ставрополі, Ростові або у середній смузі Росії". Відхід - у молодих хлопцях і дівчатах, які удень (!)  приходять до храму на службу. Друзі роз'їхалися, коло спілкування раптом різко звузилося, і єдиним острівцем твердої землі несподівано стала віра. Відхід в обережних словах місцевих батюшок. Вони зважують кожне слово, сказане під диктофон столичним журналістам. Священики відчувають, що на них лежить непід'ємна міра - життя тисяч одновірців. Відхід відчувається в удавано бадьорих інтерв'ю з місцевими чиновниками: аж надто все нудотно і добре у них виходить на папері та на словах.



"Відхід росіян з Кавказу - це проблема всього Північного Кавказу, а не лише для росіян. Хоча, може бути, у першу чергу і для росіян. Росіяни жили на цих територіях століттями..." Вважаєте, це стогони чергового націоналіста? Помиляєтеся, ці слова вимовив президент Росії на зустрічі з козацькими отаманами у Москві.

Чисельність російського населення в республіках Північного Кавказу за період з 1989 по 2002 рік зменшилася на 30%. За найскромнішими підрахунками, Карачаєво-Черкеську республіку за останні п'ять років залишило понад 20 тисяч чоловік. Кабардино-Балкарію за той же період — понад 30 тисяч. На території Інгушетії російськомовних практично не залишилося — близько одного відсотка населення республіки. Ще 10 років тому росіяни в Дагестані становили 12 відсотків. У 2006 році їх залишилося всього близько чотирьох.
 

Хресний хід під пожежну сирену

Найбільш погана ситуація, звичайно, у Чечні. За 15 років війни та кримінального розгулу звідси не втекли, ні, - були видавлені, за різними підрахунками, від 300 до 400 тисяч росіян. За чисельністю - це населення Твері або Курська. На тлі спогадів колишніх жителів республіки про вбивства, зґвалтування, пограбування та викрадання щонайменше двозначно звучить заклик Рамзана Кадирова: "Росіяни, повертайтеся до Чечні. Ви нам потрібні!" Утім, певні зрушення є навіть у цій республіці. У Грозному, наприклад, відбудували православний храм, в якому кілька років розміщувався один з численних блокпостів. А на минулий Великдень навіть запросили туди колишніх грозненців - гарантію їх безпеки дав особисто Рамзан Кадиров. Нам таких гарантій ніхто не давав, і ми провели дві неприємних години на шосе під станицею Бороздинівською. Чекали на машину, що мала нас зустріти, але чомусь запізнювалася. Ми нервово курили і копали ногами стріляні автоматні гільзи, якими було рясно  вкрите узбіччя.

А у цей час кілька автобусів у супроводі озброєної охорони - під прицілами об'єктивів відеокамер - прибули у Грозний з Ростова-на-Дону та Моздоку. На вході до храму віруючим роздавали конверти з грішми (по тисячі рублів кожному з тих 800 чоловік, що приїхали) - хтось брав, а хтось і відмовлявся. А після служби росіян розвозили по кладовищам, які, за словами Кадирова, перед святом "привели у порядок".

"Які ж вони були до прибирання?!" - жахнулися ми, переступивши поріг цвинтаря у Петропавлівському районі столиці Чечні. Могили, зарослі травою в людський зріст, іржаві, нашвидкоруч зварені з металевих труб хрести, повалені дерев'яні огорожі - і жодної таблички.

- Хлопці, тільки не фотографуйте, - просить жінка, що сидить на землі біля двох горбків. - Соромно такі могили показувати.

Маргарита Сергіївна приїхала на цей цвинтар зі Ставрополя вперше за вісім років. Тут у неї лежать чоловік і мати.

- У мами в 97-му серце не витримало. - Очі жінки безслізно плачуть. - До нас сусіди всі ходили: "Продайте будинок і їдьте, поки силою не відібрали". Мама не змогла перенести моральних страждань. А чоловіка рік тому на вулиці серед білого дня розстріляли. У нього машину хотіли відібрати, він став захищатися. Так його били спочатку довго, а потім розстріляли з пістолета. На очах у маленького сина ... Кинула я все, забрала дітей і втекла до рідні у Ставрополь. Вперше за вісім років сюди приїхала.

- Назавжди не хочете повернутися?

- Що ви, - злякано озирнулась по боках Маргарита Сергіївна. - Ні за які гроші.

До вечора майже всі телекамери роз'їхалися. Виїхали з республіки і колишні грозненці, не ризикуючи залишатися на всеношну пасхальну службу. У храмі зібралися чоловік 30 людей похилого віку та близько десятка військових. Атмосфера абсолютно сюрреалістична. Навколо церкви - руїни житлових будинків, міліцейські кордони з "калашами" і підствольними гранатометами, усередині церкви - парафіяни в камуфляжі зі спецзброєю - безшумними гвинтівками "Вал"...

- Нікуди мені, синки, звідси їхати, - зітхає пенсіонерка Лідія Захарова. - Одна я залишилася. Доньку шість років тому бомбою убило, а чоловік її - чеченець - ще у першу війну в гори пішов. Помру, так і поховати не буде кому.

Точно опівночі, коли повинен був розпочатися хресний хід, у храмі спрацювала пожежна сигналізація. Приречене зітхання, як шелест, пройшло храмом. Від виття сирен заклало вуха, у головах крутилася одна думка: зараз рвоне! Один з військових пересмикнув затвор автомата, парафіяни притиснулися до ікон, батюшка зупинив службу.

- Нічого тут не змінилося, нема чого нам тут робити, - процідив крізь зуби старий, що стояв поруч. Як з'ясувалося трохи пізніше, Олександр Федоров виявився корінним мешканцем Чечні, терським козаком. Тут жили п'ять поколінь його предків, а пішов він з Грозного у травні 1999 року.
 

Пішов він один - дружина загинула під бомбами, діти розлетілися по країні. Дали притулок сини на Ставропіллі. Ми поцікавилися:

- Повернутися не хочете?

Але Олександр Федоров відповів запитанням на запитання:

- А ви б сюди приїхали жити?

Двадцять хвилин у храмі вила пронизлива сирена. Нарешті хтось знайшов, як її відключити, і розпочався хресний хід навколо церкви під охороною автоматників. Думати про інцидент - провокація чи Божий промисел - нікому не хотілося. Свято все-таки.

На ранок про свято забули, охорону навколо храму зняли, лише у кладовищ залишили по міліцейському екіпажу. Слов'яни похилого віку, яких лише вчора оточували турботою чиновники всіх мастей, знову залишилися одні.

- Нас усе менше і менше, - скаржилися вони кореспондентам. - І ми не потрібні ні місцевій владі, ні московським.

Таку саму фразу ми почули через кілька днів від російських пенсіонерів Кабардино-Балкарії.


"З Москви приїхав? Будемо тебе різати!"

Ще кілька років тому про Кабардино-Балкарію знали лише шанувальники Діми Білана і солістки "Фабрики" Саті Казанової - зірки народилися тут. Численні туристи і гірськолижники, відпочивальники на Ельбрусі, до столиці республіки - Нальчику - навіть не доїжджали. Приземлялися в аеропорту Мінеральних Вод і відразу звертали з траси на Чегет. У жовтні 2005 року про Нальчик дізналася уся країна. Такого зухвалого і кривавого вторгнення Кавказ не пам'ятав з часів Будьонівську і Кизляру. Ось тільки вакхабіти, що влаштували бійню, були свої, місцеві. Вони жили в Нальчику і досі живуть тут, не особливо криючись, аж ніяк не у ворожому оточенні - це відчувається, про це говорили нам останні росіяни, які ще не встигли виїхати з республіки. А їхати, судячи з усього, доведеться - становище  у республіці загострюється з кожним місяцем. За кілька тижнів до нашого відрядження у Нальчику побили камінням спочатку групу уболівальників "Спартака", потім фанатів ЦСКА. Причому били не ультраправих хуліганів, які далі підмосковного Раменського нікуди не їздять. Ні, камінням закидали звичайних уболівальників, що прийшли на матч із дружинами та дітьми. Два вболівальника "Спартака" з П'ятигорську розповіли нам, що навіть не змогли потрапити на стадіон:

- Ми приїхали на машині, запаркувалися. Пішли брати квитки. Нам разів десять сказали: "Руський, підемо битися!", "Руський, відійдемо, будемо тебе різати". Добре, якби це була гопота місцева, малолітня. Але ж ні, на футбол там ходять лише дорослі дядьки. На парковці нашу машину оточила юрба. Вибили скло, Валеру, товариша мого, намагалися витягнути з машини, не вийшло, він вчепився за кермо, я в нього. Тоді просто стали тикати у нього ножем. Розрізали глибоко плече і шию, добре, не зачепили артерію. Під крики "Росіяни, геть із Кавказу!" Ми поїхали. Після цього дуже цікаво читати в газетах про боротьбу з "російським фашизмом"...

Буквально за тиждень у Нальчику грав ЦСКА. Враження очевидців публікувалися у спортивній пресі: "У другому таймі почалося. Полетіло каміння. Протягом короткого часу дві пробитих голови, дружині мого друга і зовсім молодому хлопцеві, в обох голови в крові, ще якась кількість дрібних травм. Хлопчикові років 7-8 один з каменів пробив голову"...

Таксист, який віз нас до готелю Нальчика, виявився палким футбольним уболівальником. За його словами, "на стадіоні били фашистів". Ми поцікавилися, невже російський семирічний хлопчик вже встиг стати "фашистом"? Але водій махнув рукою:

- Та Аллах їх розбере!

(Далі буде)