№ 1 (208):

Рознарядка: росіян з Кавказу не випускати

Історія і культура

На занедбаному кладовищі. Вигнанці у своїй країніМи оселилися у готелі - просто в центрі жовтневих подій. Будівлю ФСБ уже встигли відремонтувати: забравши ґратами всі вікна до третього поверху. Проте до будинку навпроти, де в галантерейному магазині сиділи заручники, влада навіть не торкалася: фасад досі видзьобаний кулями. Нічого не змінилося і на вулиці. На нас як і раніше дивляться якось нездорово і пильно. Ось повз нас проходить натовп молодих людей. Попереду чорнобородий хлопець, на виголеній голові камуфляжний кашкет. Порівнявшись, хлопець спльовує під ноги і щось люто гарчить на своїй мові.



Не звертаючи уваги, йдемо далі - до церкви. На Кавказі ми далеко не вперше і прекрасно знаємо, що є лише одне місце, де можна знайти організованих місцевих росіян - це православний храм. Громадські організації при владі - це, як правило, декоративна ширма з фольклорним ансамблем, щоб показати, що в національній республіці все добре і права всіх дотримані. Та й немає в Кабардино-Балкарії таких організацій. Наша поява в єдиній церкви Нальчика справила справжній фурор:


- Журналісти? З Москви приїхали писати про росіян на Кавказі?! Фантастика!

Ми щиро не розуміли, чому радіють люди?

- Ми тут як на безлюдному острові, - пояснила старенька, яка присіла поруч з нами на лавочку. І, затиснувши сухенькі долоньки між колін, Ганна Євгеніївна стала скоромовкою викладати нам спільні біди. - Дурна я, дурна! Їхати треба було, коли всі їхали. Тут прийшла до паспортного столу дізнатися, як із виїздом. А вони на мене накричали. Сказали, що є така рознарядка, щоб росіяни з Кавказу не їхали, тому й не випускають. А переді мною чеченки в двері шусть-шусть! Я питаю: а ці? А мені кажуть, а оці нехай їдуть до Росії.

- Як до росіян тут ставляться?


- По-різному. Старих не чіпають, немає такої звички. А хлопцю молодому ввечері по вулицях краще не ходити одному. Дівчині тим більше. А влада нас не помічає, і слава Богу!

Спляча кабардинська наречена

- Так, люди їдуть, - зізнався нам отець Михайло, настоятель Покровського храму в Баксані, котрий у годині їзди від Нальчика. Сам він у минулому - журналіст, тому й слова добирав дуже ретельно. - Мені здається, усе-таки винна економіка. Нещодавно президент Кабардино-Балкарії виступав, каже, на 88-му місці республіка за економічними показниками. У нас республіка має дві корінні національності - кабардинці та балкарці, і це дуже спрощує міжнаціональні відносини. Немає жорсткого протистояння росіян і однієї титульної нації. До православних людей тут ставляться, загалом, непогано. Побутового націоналізму немає, але треба сказати чесно, що і росіяни тут дещо інші. Часто вони російською говорять з кабардинським акцентом. В основному це козаки, які жили тут понад сотню років. Їде зараз хто? У більшості це працездатна молодь, яка їде заробляти гроші.

- Коли почався від'їзд?

- На початку 90-х років, особливо після першої чеченської війни. До нас сюди поїхали біженці з Грозного, і, як кажуть, "у страху очі великі". Розповіді "російських чеченців" оптимізму людям не додали. А біженців у нас було багато, тому що саме наша республіка була єдина, що спокійно приймала людей, які постраждали і в Чечні, і в осетино-інгушському конфлікті, і в Карачаєво-Черкесії.

Тривога в російському населенні є, але мені здається, що вона носить характер якогось неусвідомленого стану. Якщо співвіднести від'їзди в Росію до жовтневих подій і після, пік був до захоплення міста. Мені здається, колишньому президенту республіки вдалося домовитися з усіма, щоб республіку не чіпали. І терактів не було. Тут бойовики лікувалися, тут вони відпочивали. Тут скуповували квартири і досі, мабуть, скуповують. Це було становище Швейцарії під час другої світової.

Але мені здається, що брати-мусульмани самі вирили собі те, що вирили. Коли республіці знадобилося багато імамів, вони почали відправляти молодих людей вчитися за кордон. Хто звідти приїхав, ви здогадуєтеся.

- Ось чому на нас у Нальчику молодь косо дивилася?

А проґавили ми молодь. Проґавили і озлобили. Гребли правоохоронці частим гребенем усіх, ось і результат. Нам, звичайно, простіше, ідеологічно православ'я може прикрити росіян: мовляв, ми мирний народ, наш бронепоїзд стоїть у Росії. Тому нас просто недолюблюють.

Мусульманам у мусульманській республіці доводиться складніше. Коли вони сидять поруч зі мною і кажуть, що немає вакхабізму, а є тільки іслам і бандити, тільки вроджена політкоректність заважає мені сказати:" - Чому ж тероризм прикривається тільки одним ісламом? Чому з безлічі священних книг тероризм обрав лише Коран?"

Узагалі, як на мене, є прагнення розгойдати Кабардино-Балкарію. Тут куснули, там штовхнули. Побили уболівальників тут, побили міністра культури в Москві. Як говорив Басаєв: "Ми розбудимо цю сплячу кабардинську наречену!"


Замкнуте коло виходить, подумали ми. Працездатна російська молодь їде, економіка падає, а від цього загострюються міжетнічні відносини та прокидаються екстремістські настрої. Що вже казати про такі республіки, як Інгушетія і Дагестан, де й будити нікого не треба. Вибухи і так гримлять мало не щодня. Щоб подивитися, як живуть у такій ситуації слов'яни, ми й вирушили до Махачкали.

- Через Чечню, звичайно, ближче на 200 кілометрів, - розмірковував таксист-дагестанець. - Але краще в об'їзд поїдемо - спокійніше. Хоча ще невідомо, де нарвешся...

(Далі буде)