№ 1 (208):

Арифметика відходу

Історія і культура

Поки влада базікає про толерантність люди голосують ногамиШлях до Дагестану з Нальчика перетворився в одну суцільну перевірку документів. Урешті-решт водій просто зібрав наші "аусвайси" докупи, щоб одразу, не зволікаючи, подавати їх міліціонерам на перевірку і пробивання по базі. Наші сумки в багажнику для зручності огляду всю дорогу стояли розкриті, напіввипотрошені.


Тільки-но ми перетнули кордон, пішли бензозаправки. При кожній була кімната для намазу, про що мандрівників інформували великі рекламні плакати. Дагестан недарма вважається найбільш віруючою республікою на Кавказі, при цьому тут немає одного домінуючого етносу, як у Чечні або Інгушетії. Сама назва Дагестан означає "країна гір", і представлені в цій "країні" близько сотні гірських національностей. У більшості з них своя мова, тому хочеш не хочеш, а між собою спілкуватися доводиться російською. Ось тільки носіїв російської мови в республіці все меншає і меншає. Зараз у Дагестані їх залишилося близько 100 тисяч, хоча 15 років тому було майже вдвічі більше.

Точну цифру слов'ян, що залишили Дагестан назвати складно. У різних документах, роздрукованих з одного урядового комп'ютера, стоять різні цифри. Якщо, за статистичною довідкою, зменшення через міграцію з 1997 по 2004 рік склало 20 674 людини (що зовсім немало), то в паперах одного із засідань комісії йдеться, що лише за останні чотири роки з Дагестану виїхало понад 21 тисячу росіян. Утім, неофіційні дані вище як мінімум удвічі.

Нудотна політкоректність

У дагестанських органах влади двох журналістів, що приїхали писати на слизьку тему, відразу ж охопили, зачарували і опрацювали у кращих традиціях східної гостинності. На чорній урядовій "Волзі" ми проїхали Махачкалою. Відвідали свіжовідреставрований храм, подивувалися пам'ятнику російській вчительці. Але повністю нейтралізувати нас не вдалося, і своїм співрозмовникам ми ні слова не сказали, що збираємося їхати до росіян у дагестанську глибинку. Тому що, як показує наш досвід, без поводирів нас туди просто не відпустили б. Згідно з традиціями гостинності... А поки у владі картина вимальовувалася пречудова.

Ми пішли до заступника голови махачкалінської міської комісії з проблем росіян Абдурахману Гусейнову. Така структура - це дагестанське ноу-хау, і раніше ми з таким не стикалися. Кореспондентів зустріла інтелігентна, охайна, добре виголена людина середніх років, яка без акценту спілкувалася російською.

- Щойно від мене російська жінка вийшла, - з ходу почав звітувати Абдурахман Гаджиєвич. - З приводу онука приходила, його з політеху відраховують за неуспішність, а вона - до мене: "Ось утискають". Зідзвонювалися з деканом, домовилися, що залишать. Ось уже п'ять років ми сприяємо у вступі російських хлопців і дівчат в інститути.

Так, ми порушуємо закон, навіть прокуратура надіслала папір, що ми чинимо тиск на ректорів. А що робити? Ми даємо зрозуміти людям, що вони захищені. По 40 - 60 чоловік у нас кожен рік стабільно пільгово вступають.

- У середині 90-х росіян просто викидали з їхніх будинків або змушували продати за смішною ціною...

- З цим покінчено. Усі питання з продажу будинків російськомовними представниками, щоб не було тиску з боку інших національностей чи кримінальних структур, розглядаються в районних адміністраціях на комісії. Плюс районні комісії розглядають кожен факт бажання виїхати за межі республіки. З'ясовують, з якої причини, чи не було бува утисків.

Абдурахман Гусейнов ще довго говорив про те, що необхідно робити:
 
- Правоохоронним органам оперативно розглядати звернення "осіб російської національності" про порушення їх законних прав та інтересів;

- Комісіям на місцях сприяти забезпеченню росіян відповідними представництвами в органах влади і управління;

- Посилити роль сім'ї та школи з інтернаціонального виховання дітей та молоді.

І чим більше він говорив, тим незручніше ми себе почували, і в душу навіть закрадалося відчуття провини незрозуміло за що. Наостанок у виданому нам документі комісії ми прочитали про те, що "росіяни в Дагестані мають високий статус, за ними визнаються чесність, доброзичливість, працьовитість, їм адресується почуття глибокої вдячності за великий внесок у розвиток економіки і культури Дагестану". Апогей політкоректності, тільки на ділі - як у тій рекламі: "А мужики ще й не знають..." Не знають молодики з борцівським шиями, що кричали нам у спину: "Руський, гроші сам віддаси чи нам підійти?!" (Дякуємо за втручання знайомим боксерам-аварцям.)

Не знають і багато слов'ян, котрі через вроджену гордість і самолюбство не бажають звертатися по допомогу до місцевих чиновників. Їм досить того, що в храмі нарешті розпочали ремонт, а на дорозі у Каспійськ заклали пам'ятник російській вчительці та музей російської інтелігенції.

- Ви уявіть, я, молодий та гарний, кудись скаржитися піду, що мене в комп'ютерний салон консультантом не беруть, - сміється наш знайомий програміст Андрій Любин. - Ну подзвонять з уряду в цей салон, настукають по макітрі, візьмуть мене, "утисненого", і щодня вовком дивитися будуть і стукачем позаочі називати.

А на реальні утиски поскаржися, так узагалі за мужика вважати не будуть: мовляв, за себе постояти не можеш - Кавказ. Тут і до біди недалеко. А в мене дружина і син. Ні, я краще сам за оголошеннями роботу собі знайду, а в разі чого не даремно я вісім років займався плаванням. Відсіч дати зможу. Їдуть ті, хто не може дати відсіч, а принижуватися перед чиновниками не хоче. А мені і тут добре - море, сонце... Думаєте, я один такий оптиміст тут? Поїдьте до Кизляру, там росіян багато, і здаватися вони не збираються.

(Закінчення буде)